Від убивства Цезаря до заколоту "Вагнера". Чому невдалі перевороти зміцнюють владу

Після того як 24 червня несподівано перервався заколот групи "Вагнер", західні ЗМІ зарясніли припущеннями про те, що президент Росії Володимир Путін "ослаблений" і "принижений". Деякі коментатори навіть припустили, що невдале повстання являє собою "останню главу" правління Путіна.

Фокус переклав статтю Намана Карла-Томаса Хабтома про те, чому невдалий переворот у РФ може лише зміцнити владу Володимира Путіна — на прикладі історії.

На жаль для цих оптимістів, історія показує, що їхні очікування можуть виявитися помилковими. Невдалі перевороти часто навіть допомагають правителям зміцнити свою владу. Науковці Джоан Тімонеда, Абель Ескріба-Фолч і Джон Чин називають чотири причини:

• невдалі перевороти допомагають виявити внутрішні загрози,
• демонструють надійність підтримки еліт,
• підштовхують еліти ще більше згуртуватися навколо правителя
• та стримують майбутніх заколотників, демонструючи силу чинного лідера.

Досвід путчистів від Стародавнього Риму до сучасної Туреччини показує, як можуть проявлятися всі ці чинники. Розгляд прикладів минулого, а також поточної реакції Путіна на заколот, з яким він зіткнувся, дає змогу припустити, що, всупереч надіям, зараз Путіна повалити складніше, ніж будь-коли.

Історія путчів

Короткий історичний огляд показує, як цей невдалий переворот може допомогти Путіну і чому його наслідки не передвизначені. Спроба турецьких військових змістити свого президента у 2016 році обернулася грандіозним провалом. Вбивство австрійського диктатора 1934 року в межах путчу мало чим похитнуло нещодавно створену політичну систему вбитого лідера. Аналогічним чином масштабне народне повстання 1991 року не призвело до усунення Саддама Хусейна від влади в Іраку. Кожна невдала спроба змінити статус-кво не просто провалювалася, а у підсумку призводила до консолідації наявних політичних структур. Це цілком може статися і в Росії.

Тут у компаративістів може виникнути питання, чи дійсно події, що відбулися 23-24 червня, можна вважати переворотом. Багато що в цих подіях залишається невідомим, ускладнюючи класифікацію. Поки що зусилля групи "Вагнера" виглядають як гібридна подія: вона прагнула підірвати військову субординацію (заколот), обіцяла, що Росія "скоро матиме нового президента" (переворот), і, на думку Путіна, погрожувала громадянською війною (заколот). Однак усі ці визначення об'єднує те, що вони спрямовані на підрив наявної системи влади. У Російській Федерації владна система сильно централізована і нерозривно пов'язана з президентською владою. Це означає, що дії Євгена Пригожина можуть бути фактично проаналізовані як спроба державного перевороту, навіть якщо він всерйоз вірив, що група "Вагнер" "висловила протест і не мала наміру повалити владу в країні".

Використання можливостей: Реджеп Тайїп Ердоган

Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган, який нещодавно переміг на чергових виборах і тим самим продовжив своє двадцятирічне правління, розуміється на наслідках невдалого перевороту. 15 липня 2016 року путчисти скинули бомби на парламент, викрали голову Об'єднаного комітету начальників штабів і відкрили вогонь по мирних жителях на вулицях Стамбула й Анкари. У підсумку найкривавіша спроба перевороту в історії країни забрала життя 251 людини, а понад 2200 дістали поранення.

Однак через сім років Ердоган, як і раніше, впевнено тримається при владі. Замість того щоб ослабнути, турецький президент скористався моментом, який він назвав "божим даром". За дев'ять місяців, що минули після спроби перевороту, було затримано понад 113 тис. осіб, а понад 47 тис. заарештованих висунуто звинувачення. Ці цифри, які згодом зросли до 160 тис. затриманих і 77 тис. заарештованих, охоплювали тисячі співробітників поліції, військовослужбовців, державних службовців і працівників судової системи. "Репортери без кордонів" також зафіксували випадки арешту журналістів, закриття або захоплення видавництв, конфіскації паспортів та анулювання прес-карток.

Деякі лідери, зокрема й такі, як Муаммар Каддафі, який прийшов до влади внаслідок перевороту, скорочують свої збройні сили, намагаючись запобігти майбутнім заколотам. Однак Ердоган вирішив не наслідувати цей приклад. З 2016 року він практично не обмежений у своїй зовнішній і внутрішній політиці. Турецькі військові беруть участь у бойових діях у Сирії та Іраку, а турецький сектор виробництва озброєнь продовжує зростати. Для Кремля здатність пережити спробу перевороту і впевнено заявити про себе у військовому плані може стати корисним прецедентом.

Невдалі успіхи: Енгельберт Дольфус

Іноді спроба перевороту досягає своєї мети, усуваючи правителя, але при цьому принципово не змінює режим. У таких випадках ті, хто залишився живими, швидко засвоюють урок, який міг би бути корисний їхньому попереднику. Так, 1933 року австрійський канцлер Енгельберт Дольфус встановив диктатуру під прапором свого Вітчизняного фронту, проголосивши "самоліквідацію парламенту". Почасти він зробив це тому, що побоювався електоральних успіхів австрійських нацистів після успішного захоплення влади в Німеччині їхньою спорідненою партією. 1934 року за підтримки Берліна австрійські нацисти організували "Липневий путч", під час якого Дольфуса було вбито. Однак його смерть виявилася недостатньою для досягнення цілей нацистів. На зміну Дольфусу прийшов Курт фон Шушніг, якому вдалося придушити повстання за допомогою поліції, армії та проурядових воєнізованих формувань.

Невдалий путч призвів до непередбачених наслідків — фактичного зміцнення австрійської диктатури. На момент смерті Дольфуса режиму було трохи більше року, а його конституції — менше трьох місяців. Але, переживши путч, він отримав нове життя. Шушніг зміг провести ще більш жорсткі репресії, заарештувавши 260 нацистів, які служили у віденській поліції. Спроба перевороту обернулася невдачею не тільки всередині країни, а й на міжнародній арені. Завдяки невдачі Австрія зміцнила свої відносини з фашистською Італією, яка підтримала незалежність Австрії і допомогла запобігти прямій інтервенції Німеччини.

Звідси випливає ще один важливий момент. Багато спостерігачів помилково приписують кожне рішення Москви особисто Путіну. Але навіть якщо прибрати його з поля зору, вибудувана ним складна структура цілком може зберегтися. Тетяна Станова стверджує, що "режим може виявитися більш стійким і потенційно радикальним, ніж сам Путін". Без повної чистки спецслужб, ЗМІ та економіки путінізм може пережити навіть справжній переворот. Немає жодних доказів того, що той, хто прийде на зміну Путіну, просто здасться Україні і повністю виведе війська, замість того щоб інтенсифікувати конфлікт.

Зміцнення тиранії: смерть Цезаря

Аналогічні приклади є і в античній історії. Коли Брут і його спільники змовилися про вбивство Юлія Цезаря, найімовірніше, не було сумнівів у загибелі диктатора. Однак, за словами Апіана Александрійського, змовники "заздрили великій владі Цезаря і хотіли відновити правління своїх батьків". Але впевненість у тому, що їхній вчинок отримає всенародне визнання, виявилася небезпечно наївною. Римський історик Светоній писав, що натомість "народ з похорону Цезаря зі смолоскипами в руках побіг до домівок убивць Брута і Касія". Громадянська війна, розв'язана вбивством, призвела не тільки до загибелі ворогів Цезаря, а й до висунення таких його прихильників, як вірний лейтенант Марк Антоній і посмертно визнаний ним син Октавіан. Зрештою Октавіан затвердить самодержавне правління Цезаря, ставши першим імператором Риму під ім'ям Август.

Милосердя Цезаря було добре відоме — раніше він помилував Брута, — але цієї риси не поділяли його наступники, які вчилися на помилках убитого вождя. За часів Другого тріумвірату Марк Антоній, зокрема, використовував проскрипції проти своїх ворогів, наказавши відрубати Цицерону праву руку і виставити її на загальний огляд. Пізніше Август виганяв тих, кого вважав ненадійними. Іншими словами, тиранія, якої нібито боялися вбивці Цезаря, насправді настала завдяки їхнім власним діям.

Коли Кремль оголосив про відмову від кримінального переслідування учасників повстання і дозволив "вагнерівцям" вступити до лав російської армії, повернутися додому або переїхати до Білорусі, багато спостерігачів були здивовані. Однак відтоді у ЗМІ з'явилася інформація про те, що ФСБ продовжує розслідування. Тим часом російські ЗМІ, контрольовані державою, і далі дискредитують Пригожина. Це свідчить про те, що Путін, навіть якщо він ще не готовий воювати на два фронти, не хоче повторювати помилки, яку Цезар зробив із Брутом.

Самозахист: Саддам Хусейн

Перевороти будуються на припущенні, що наявний уряд або його лідер слабкі. Провалюючись, перевороти можуть ненавмисно звернути увагу лідерів на цю слабкість. Усвідомивши екзистенціальну загрозу державі або своїй персоні, лідери можуть переключитися з турботи про економіку або охорону здоров'я на самозбереження, пожертвувавши інтересами країни заради забезпечення безпеки.

Після вигнання з Кувейту в лютому 1991 року іракський лідер Саддам Хусейн несподівано зіткнувся з повстанням, унаслідок якого в один момент з-під його контролю вийшли 14 із 18 провінцій країни. Протягом березня іракські сили безпеки запровадили жорсткі заходи і до початку квітня в основному придушили залишки повстання. Здавалося, що Саддаму Хусейну не пощастило: він опинився в міжнародній ізоляції, був розорений фінансово і ослаблений у військовому відношенні. Але "Тікріті" ще десяток років вдавалося протистояти внутрішньому і зовнішньому тиску.

Не дивно, що 1990-ті роки стали новим етапом правління Саддама. Тепер він зіткнувся з внутрішніми і зовнішніми екзистенціальними загрозами в період відносної слабкості. У 1970-ті роки Саддам приділяв основну увагу внутрішньому оздоровленню країни, зокрема розвитку інфраструктури освіти та охорони здоров'я. У 1980-ті роки його увага була зосереджена на зовнішніх загрозах, домінуючою з яких був конфлікт із революційним Іраном. Однак 1990-ті роки практично повністю визначалися побоюваннями з приводу життєздатності його режиму. У 1998 році Вашингтон ухвалив Закон про звільнення Іраку, який зробив зміну режиму в Багдаді офіційною політикою і дозволив президенту надавати іракським опозиційним групам зброю і навчання. Це не призвело до падіння режиму, але активізувало зусилля Саддама зі встановлення контролю над країною в останні роки його правління.

Критика Пригожина на адресу російського військового істеблішменту вочевидь знаходить підтримку серед деяких росіян, особливо у тих, хто вважає, що війну в Україні ведуть недостатньо жорстко й ефективно. Опитування показують, що чимала частина населення з розумінням ставиться до критики Пригожина, навіть якщо не схвалює його дій. Тепер у Кремля є привід і можливість спробувати усунути цю слабкість до того, як нею скористається інший претендент.

Шляхи Путіна

Поки неясно, які кроки зробить Кремль для того, щоб не допустити повторення подій 24 червня. Хоча заколот став для багатьох несподіванкою, російський уряд уже намагався — нехай і з запізненням — приборкати групу "Вагнера". Передувала повстанню заява Міністерства оборони про те, що до 1 липня члени приватних військових компаній повинні будуть укладати контракти безпосередньо з самим міністерством. Наслідки путчу ускладнили ситуацію: тепер заколотники можуть виїхати в Білорусь, де, за деякими даними, будується база "Вагнера". Важке озброєння "Вагнера" передається до Збройних Сил РФ.

Порівнюючи повстання "вагнерівців" із розчленуванням пізньої Західної Римської імперії, античний військовий історик Брет Деверо запитує: "Якщо ви сучасний російський олігарх, який урок ви щойно винесли щодо важливості наявності власної приватної армії?" Його запитання було риторичним, припускаючи, що кожен багатий росіянин тепер захоче мати таку армію як інструмент впливу на державу. Але правильним є і зворотне. Пригожин, найімовірніше, зруйнував цю можливість — або, принаймні, ускладнив для наслідувачів спроби повторити збройний заколот. Надалі Путіну варто було би припинити появу подібних організацій. Інші незалежні добровольчі батальйони, такі як спецпідрозділ "Ахмат", очолюваний чеченським лідером Рамзаном Кадировим, вже інтегруються до складу російських збройних сил.

Насправді кількість людей, здатних зіграти роль Пригожина, не така вже й велика. Термін "російський олігарх" не зовсім правильно використовується в західних ЗМІ. У традиційному розумінні олігархи володіють владою. Однак ті росіяни, яких найчастіше називають олігархами, не володіють владою, а лише здійснюють делеговані повноваження. Чи то "силовики" (чиновники або вихідці зі спецслужб), чи то керівники державних підприємств (здебільшого технократи), чи то ті, хто має обмежені територіальні повноваження (наприклад, Кадиров), їхня влада зрештою походить від президента, а не від незалежного джерела ресурсів. Як зазначив один з аналітиків, це справедливо і для багатих бізнесменів, оскільки "багаті росіяни залежать від політичного схвалення, а не навпаки". Можливо, Пригожин і є потенційним справжнім олігархом завдяки своєму прямому керівництву групою "Вагнера", але навіть він зрештою залежить від російської держави.

Пригожин не отримав значущої інституційної підтримки своїх зусиль: ніхто з військових чи розвідників не переметнувся на його бік. Заклик Пригожина до відставки міністра оборони Сергія Шойгу і начальника Генерального штабу Валерія Герасимова було проігноровано. Після заколоту обидва вони з'являлися на відео, незважаючи на надії Пригожина на їхнє негайне звільнення, що свідчить про бажання Москви зімкнути ряди. Проте, видима байдужість деяких представників еліти все ще може бути покарана. Крім того, як це зазвичай буває після невдалих повстань, варто очікувати нових змін. Як зазначив Томас Грем із Ради з міжнародних відносин, "після повстання слід очікувати перестановок в уряді. Хтось повинен буде взяти на себе провину за те, що не припинив повстання [вагнерівців] у зародку".

Риторика Путіна про можливість громадянської війни свідчить про те, що Кремль готується до серйозних дій у середньо- і довгостроковій перспективі. Хоча дозвіл Пригожину переїхати в Білорусь, щоб уникнути кримінального переслідування, може здатися серйозною поступкою, це не означає, що Путін не зробить інших дій надалі. Той факт, що російський уряд не став застосовувати збройну силу для придушення повстання, а віддав перевагу мирному врегулюванню, не є новою тактикою. Ба більше, у таких країнах, як Сирія та Центральноафриканська Республіка, російські офіційні особи неодноразово укладали угоди з місцевими повстанцями, починаючи від припинення вогню і закінчуючи наданням безпечних коридорів. Ця стратегія допомагала Дамаску і Бангі зміцнювати свою владу — часто в поєднанні з більш жорстокими заходами надалі. Зустріч Путіна з Пригожиним у Кремлі 29 червня цілком може бути частиною такої стратегії.

Надії на те, що повстання "Вагнера" скине Путіна, схоже, відображають ту ступінь прийняття бажаного за дійсне, яка характерна для багатьох західних публікацій про Росію. Дійсно, падіння Путіна передбачалося ще під час президентських виборів у березні 2012 року. Реакція уряду на такі тривожні події, як повстання, варіюється від емоційної до раціональної, від ретельно продуманої до інстинктивної. Саме зараз Путін цілком може зробити фатальну помилку. Але прецеденти говорять про те, що шансів на це небагато.

Про автора

Наман Карл-Томас Хабтом — докторант Кембриджського університету, що спеціалізується на сучасній військовій і дипломатичній історії, запрошений дослідник Університету Свободи в Брюсселі та колишній запрошений дослідник Шведського університету оборони. Багато пише з питань політики безпеки та міжнародних відносин.