Наші діти, які виїхали за кордон, повинні мати вдома свою кімнату. Щоб знали: є куди повертатись

Нетривалу відпустку від служби я ледве встиг використати, щоб з'їздити трасою до Львова та зустріти Саньку, яка черговий раз прилетіла з Лондону на кілька днів.

Я міг би відпочивати у відпустці вдома, бо дитина без проблем пересувається Європою вже кілька років, та з аеропорту в Польщі додому дісталася б без жодних проблем, та, мабуть, ще вправніше та швидше, ніж ото з батьками. Бо в їхнього покоління все виходить набагато краще та вправніше, ніж в нас у нашому теперішньому віці. Бо вони більше вірять у те,що усюди все буде добре, що світ та життя на їхньому боці, що вони можуть все, що свобода та життя безмежні, й вони не бояться багатьох речей, про які не мають уяви, але яких боїмося ми, бо ми стикнулися з ними.

Отже, вона легко могла б приїхати сама. Але ми так не можемо, тому ми сідаємо та їдемо зустрічати її. І я через цю поїздку не роблю дуже важливу роботу, яку мав би робити замість кататися на машині. Я не роблю ремонт у її кімнаті. Тобто не переробляю одну з гостьових кімнат на її власну кімнату.

Здавалося б: ну нащо їй власна кімната у батьківському будинку? Дитина подорослішала та випурхнула з родини у своє власне, доросле життя. Здавалося б — до батьків вороття нема. Бо життя ж має рухатися уперед, а не назад. Попереду — багато років навчання за кордоном, це будуть на чужині саме ті роки, які формують доросле життя людини. Ми не втручаємося, бо час, коли можна було втрутитися та отримати результат, минув.

Тому я навіть не в курсі, чи захоче вона після кількох років у Лондоні та вищої освіти, отриманої у Британії, повертатися в Україну. Я тверезо дивлюся на стан речей та майбутнє. То особливо тверезо я дивлюся на риси її покоління. Тому — не знаю. Одна справа ми з Ксюшею та наше майбутнє в Україні. Інша справа — це покоління громадян світу та його відношення до життя. Але я не втручаюся.

Отже, ну навіщо власна кімната дитині, яка буде проводити у ній два-три тижні у рік на протязі багатьох років, за умови щасливих обставин з можливістю прилетіти? Жила б ото у гостьовій кімнаті, чого там гроші витрачати на ремонти. Бо все ж зрозуміло, просто ми це не можемо прийняти: справжнє її життя тепер у Британії, а не у нас вдома. Життя, про яке я завжди казав їй: тут та тепер, та нема ніякого іншого часу. А ті кілька днів… Що вони вже змінять?

Але, виїзжаючи до Львова, ми залишили у будинку цілу бригаду будівельників, котрі займалися лише одним — з шаленою швидкістю, поки ми їздимо, вони готували Саньці кімнату. Свою. Власну. Тільки її. Куди, за її багаторічною звичкою, буде заборонений вхід будь-кому, незалежно від того, у якій точці світу вона перебуватиме. Ні, це не сюрприз чи несподіванка — увесь дизайн та наповнення, як завжди, вигадувала вона, хіба що тепер з єдиною різницею — віддалено, з Британських тих островів.

Цього разу її приїзд дуже короткий, та житиме вона у цій кімнаті лише декілька днів. Але справа тут у іншому. В дитини має бути в Україні своя власна кімната. Бо вона хоча й доросла, але дитина. Хоча й на трохи інших умовах, а все одно на чужині. Хоча й по-іншому, а теж відірвана від родини. Хоча й свідомо та дорого, але все одно поїхала через війну. Просто це сталося трохи в інші послідовності, ніж в багатьох дітей, яких я знаю: ті спочатку залишили Україну, а потім поступили до різних університетів Європи. А ми спершу поступили, були прийняті, та тільки тоді вона поїхала з України.

Я хотів би, щоб на кожну дитину, яка нині не в Україні, неважливо з якої причини та у якому становищі, та через що, чекала на батьківщині її власна кімната, у якій все тільки її та за її правилами. Й щоб ця дитяча кімната була у батьківському будинку — затишному, безпечному, та неушкодженому. Та щоб всі були живі та всі були вдома, й сіли б за один стіл разом, розмовляли б, співали та сміялися. Та щоб не було у той час у світі нічого окрім цього.

Оце й була б справжня Україна, про яку я мрію.

Джерело

Важливо

У вільному польоті. Як виховати самостійну дитину і не сходити з розуму від тривоги