Москва — Берлін. Чому Німеччина не на боці України

На папері та на словах Німеччина повністю солідарна з Україною. Однак на практиці німецькі лідери витрачають час на обговорення всього того, що вони точно не робили б у відповідь на російську агресію. Міністриня оборони Німеччини Крістін Ламбрехт застерігає від прямого зв'язку між "Північним потоком-2" та "розбіжностями з Москвою щодо України". Генеральний секретар керівної лівоцентристської партії соціал-демократів каже: "Усе в мені противиться ідеї розпалювання конфліктів лише заради того, щоб поховати суперечливий проєкт". Новий лідер німецької опозиції висловлюється проти виключення Росії з міжнародних платіжних систем. Міністр закордонних справ "зелених" відкидає заклики до постачання німецької зброї Україні, заявляючи, що "обмежувальна позиція Німеччини добре відома та сягає корінням в історію". На додачу до цього повідомляється, що Німеччина блокувала експорт зброї німецького виробництва третіми країнами, такими як Естонія.

Фокус переклав текст Марселя Дірсуса про позицію Німеччини щодо російсько-української війни.

Чому ж Німеччина так поводиться? За останні кілька тижнів було здійснено безліч спроб знайти пояснення. Більшість із них виявилися непереконливими. Дехто стверджує, що Німеччина просто перестала бути надійним союзником; інші йдуть ще далі, припускаючи, що Берлін активно співпрацює з Москвою, щоб розвалити Україну. Ні те, ні інше не відповідає дійсності. Навпаки, німці бачать світ інакше, а їхні лідери насамперед реагують на політичні обмеження, пов'язані зі своєю посадою.

Світ німців — це світ, у якому їхня країна "залишила позаду силову політику, національні інтереси та мілітаризм". Це паралельна реальність, у якій вміння торгуватися перемагає силу, а будь-який конфлікт між державами може бути вирішено шляхом розширеного діалогу чи багатостороннього підходу. Союзники Німеччини можуть бути збентежені такою думкою або втішатися тим, що вона поступово починає змінюватися. Але спочатку їм не завадило б це зрозуміти.

Військова міць не потрібна, не ефективна й аморальна

Зрозуміло, Німеччина не монолітна, але в значній частині німецького суспільства існують глибоко укорінені погляди, які мають величезний вплив на зовнішню політику.

Найбільш значущим є ставлення багатьох німців до ролі військової могутності в міжнародній політиці. З перспективи Нижньої Саксонії чи Баварії військова сила — це не тільки зло, а й марні витрати. Вона стала причиною найбільших трагедій ХХ століття і безлічі непотрібних страждань під час холодної війни. З того часу вона породила ще більший хаос і смерть в Іраку, Сирії, Афганістані та Лівії.

У своєму чудовому есе на цю тему Ульріке Франке розповідає, як сформувалася думка німців-міленіалів, які зараз обіймають керівні посади. Якщо ви народилися в (західній) Німеччині в середині 1980-х років або пізніше, ви росли "у світі виняткової стабільності та миру". Це не означає, що нічого не відбувалося, але Німеччина була настільки безпечною і захищеною, що німцям "ніколи не доводилося думати про збройні сили", а їхня освіта ще більше наголошувала на марності сили. Як зазначає Франке, це дуже вплинуло на те, як молоді німці бачать світ і що вони вважають нормальним.

У короткостроковій перспективі геополітичні обставини Німеччини схоже підтверджують це історично обґрунтоване почуття безпеки. Хід думки виглядає приблизно так: українцям і грузинам може загрожувати нове вторгнення, але Німеччина не зазнає ризику нападу найближчим часом, навіть якщо НАТО припинить своє існування. Це відчуття безпеки впливає на думку багатьох німців про їхні власні збройні сили. Коли ви обговорюєте бундесвер у Німеччині, люди часто кажуть: "Ну, ніхто ж не збирається вторгатися до нас?" Це питання випускає з уваги ширший контекст, але він цілком раціональний.

Ніхто не збирається вторгатися в Німеччину, принаймні не напавши перед цим ще на дюжину країн.

Для покоління німців, котрі пережили холодну війну, у гру вступають додаткові чинники. Якщо дивитися на них з-за кордону, то можна припустити, що вони принаймні розуміють користь сили та військової сили в міжнародній політиці. Деякі дійсно розуміють, але багато хто — ні. Коли ви питаєте американців, що потрібно було зробити, щоб перемогти у холодній війні, вони можуть згадати ядерну зброю, яка перевершує фінансові ресурси або сотні тисяч солдатів.

Багато літніх німців пам'ятають усе по-іншому. Насправді Берлінську стіну зруйнували не ракети чи танки, а взаємодія. Звичайно, під час холодної війни Федеративна Республіка Німеччина значно серйозніше ставилася до власної безпеки, але за часів канцлера Віллі Брандта вона дотримувалася стратегії так званої Ostpolitik, яка прагнула досягти "змін через зближення" з Німецькою Демократичною Республікою і Східною Європою. Через десятиліття після смерті Брандта кожен німецький політик, говорячи про відносини з Москвою, говорить про нову Ostpolitik, європейську Ostpolitik або якусь іншу форму Ostpolitik. Так чи інакше, ідея про те, що діалог ефективніший за стримування, глибоко вкоренилася в німецькій політичній культурі.

Оскільки військова міць майже завжди контрпродуктивна, потенційна вигода від постачання зброї до такої "зони конфлікту", як Україна, дуже мала. Коли прості німці розглядають можливість постачання зброї в Україну, вони не думають про це як можливість допомогти Україні захистити себе. Вони вважають, що постачання зброї "лише погіршить конфлікт" і зробить ситуацію гіршою для всіх. Зрештою багато німців щиро переконані, що їхня позиція політично та морально вища, ніж позиція більш активних міжнародних гравців, таких як США чи Великобританія.

Має значення і залученість Росії у цю кризу. У свідомості багатьох німців існує зобов'язання не займати надто жорстку позицію до Москви, тому що нацистська Німеччина вбила мільйони росіян під час Другої світової війни. На жаль для українців, цей спосіб мислення не поширюється на їхню країну, хоча німці також творили там неймовірні жахи під час війни.

Нещодавня історія також грає роль. На думку німців, якби не Москва, мирного возз'єднання Німеччини не сталося б, і за це вони в боргу перед Росією. Усе це впливає на ставлення німців до нинішньої кризи. Наприклад, у східній Німеччині 43% людей вважають, що Сполучені Штати несуть відповідальність за ескалацію напруженості, і лише 32% вважають, що в цьому винна Росія.

Німецькі лідери не ірраціональні

Дуже зручно, що моральна перевага та почуття безпеки німців добре узгоджуються з їхніми короткостроковими економічними інтересами. Після закінчення холодної війни Німеччина опинилася в положенні, що дозволяє їй вільно торгувати з усіма, не будучи скутою суворими міркуваннями політики чи безпеки. Завдяки цій безпеці Німеччина може дозволити собі розкіш розставляти пріоритети та диверсифікувати торгівлю. А оскільки німцям не потрібно використовувати торгівлю для гарантування своєї безпеки, вони дозволяють собі відокремлювати її від політики. Так, "Північний потік-2" — це не геополітичний проєкт, який допомагає супротивникові та шкодить союзникам, це просто бізнес.

Тут ми підходимо до теми громадської думки. Якби ви почувалися в безпеці, як більшість німців, і вважали, що військова міць — це не лише зло, а й джерело марних витрат, чи підтримали б ви жорсткішу зовнішню політику? Швидше за все ні, як і більшість німців. У процесі недавнього опитування німців запитали, чи варто скасувати "Північний потік-2". Лише 28% погодилися. І хоча 47% сказали, що вони відкриті для посилення санкцій проти Росії, варіант, який отримав найбільше схвалення, — це посилення ролі європейських держав як посередників у конфлікті.

Такі настрої є не тільки в опитуваннях — вони буквально всюди. Увімкніть німецьке радіо у вівторок вдень, і, швидше за все, ви не почуєте особливої стурбованості з приводу України, але, напевно, почуєте, як слухач скаржиться на "загрози" Німеччини на адресу Росії. Коли йдеться про потенційні постачання зброї Україні, цифри так само однозначні: 73% німців виступають проти. Оскільки політики всіх основних політичних партій Німеччини знають спосіб думок своїх виборців, вони дуже неохоче змінюють курс, навіть якщо самі розуміють, що поставлено на карту.

Окрім громадської думки, партійна політика також суттєво обмежує позицію уряду. Якщо ви обрані лідером "зелених", лівоцентристських соціал-демократів або ліберальних вільних демократів, вам доведеться зважати не лише на громадську думку, а й на думку рядових членів партії, які найчастіше ще більш фанатичніші, ніж їхні виборці. А що непокоїть простого обивателя? Правильно: уявний німецький "мілітаризм" і будь-яка позиція, яка може роздратувати Кремль. Немає значення, яку партію ви очолюєте, — якщо ви висловлюєтеся проти Росії, приготуйтеся до шквалу гнівних дзвінків. І не тому, що рядові члени партії однаково стурбовані тим, як би не засмутити Кремль, — просто багато хто з тих, хто стурбований, найбільш завзято відстоюють свою позицію.

Нарешті, є багато тривожних прикладів роботи впливових німців, таких як ексканцлер Герхард Шредер на російську державу. Безсумнівно, ці зв'язки побічно впливають на зовнішню політику Німеччини, але вплив переоцінений порівняно з вищезгаданими факторами. Зовнішня політика Німеччини така, яка вона є, бо німці хочуть бачити її такою.

Чи зміняться погляди?

У майбутньому німці можуть змінити свою думку. "Зелені", при всьому своєму скептицизмі до використання військової сили, набагато частіше, ніж попередній уряд, виступають за економічний і політичний тиск щодо країн, подібних до Росії, оскільки вважають, що Німеччина повинна приділяти більше уваги просуванню своїх цінностей у зовнішній політиці. Аналогічно, ліберальні Вільні демократи все частіше готові вийти за межі короткострокових економічних інтересів, коли на карту поставлені права людини.

Ця увага до цінностей навряд чи призведе найближчим часом до раціональних, заснованих на інтересах дискусій про зовнішню політику, але вона повільно та впевнено змінює суспільний дискурс. Десятиліття тому одна тільки пропозиція про постачання зброї в Україну, яка зіткнулася з нападом Росії, викликала б справжній вибух обурення. Зараз ця ідея, принаймні, сприймається досить серйозно і заслуговує на місця в газетах.

Більше того, є прецедент: Берлін відправив зброю в Ірак, щоб допомогти у боротьбі з ІДІЛ. Соціал-демократи, зі свого боку, показали, що навіть вони готові посилити свою позицію у відповідь на російську агресію за наявності достатнього тиску з боку союзників і цієї російської агресії. Відповідаючи минулого тижня на питання про Північний потік-2, канцлер Олаф Шольц дав зрозуміти, що цей проєкт розглядається на випадок чергової військової інтервенції проти України. Не всі надії втрачені.

Важливо

"Не бійтеся" Сусід у нас мирний!". Що думають про загрозу війни у селах на кордоні Білорусі та України

Якщо президент Росії Володимир Путін вирішить знову вторгнутися в Україну, німці, можливо, і не змінять своєї думки щодо користі сили у міжнародних відносинах. Але вони майже напевно переглянуть свою думку щодо Росії. Це не допоможе українцям зараз, але точно нашкодить Москві найближчими роками.

Про автора

Марсель Дірсус — запрошений професор Інституту безпекової політики Кільського університету в Німеччині.