Коли трон тріщить. Чи кинуть силовики виклик Путіну

Однією з найпомітніших проблем, спричинених руйнівною війною Росії в Україні, є наростаюче напруження між президентом Росії Володимиром Путіним і силовими структурами — службами безпеки та військовими.

Війна почалася з телевізійного засідання Путіна з Радою безпеки, на якому він докоряв начальнику Служби зовнішньої розвідки Сергію Наришкіну за недостатній ентузіазм щодо вторгнення. Через два тижні, коли російські війська зіткнулися з великими втратами і несподіваним опором, Путін відправив двох генералів Федеральної служби безпеки (ФСБ) Росії під домашній арешт і розпочав розслідування за фактом недостовірних розвідданих та нецільового використання коштів, призначених для нарощування прокремлівських груп в Україні. Він також змусив заступника командувача Національної гвардії подати у відставку, мабуть, через кримінальне переслідування. На початку квітня одного з генералів ФСБ, який перебував під домашнім арештом, переведено до Лефортовської в'язниці.

Фокус переклав новий текст Андрія Солдатова та Ірини Бороган про найвищі ешелони російських силових відомств та про те, чи можуть силовики кинути виклик Путіну.

Чи піднімуть армія та ФСБ бунт проти Путіна

Настала черга військових: у березні міністр оборони РФ Сергій Шойгу, публічна особа війни і, на загальну думку, одна з головних довірених осіб Путіна, зник з поля зору майже на два тижні на тлі чуток про те, що Путін розлючений ходом вторгнення. Коли Шойгу нарешті з'явився — спочатку на відеозаписі засідання Ради безпеки, а потім особисто на конференції в Міністерстві оборони — він виглядав похмурим та замкнутим.

Наприкінці березня американська розвідка припустила, що Міністерство оборони Росії не дає Путіну чіткої картини війни, побоюючись можливих наслідків. А 9 квітня Путін реорганізував систему військового командування, призначивши відповідальним за операції в Україні генерала Олександра Бортникова.

На перший погляд, ці події свідчать про разючі зміни. В роки, що передували війні, "силовики", як називають еліту російської служби безпеки, були одним із головних центрів влади путінського режиму. Як колишній офіцер КДБ, Путін давно покладається на служби безпеки для реалізації своєї політики та збереження влади. І хоча останніми роками "силовиків" дещо затьмарило Міністерство оборони Шойгу, ніколи ще Путін не перебував у такій суперечності зі спецслужбами та військовими, як зараз.

Ставлячи таке питання, легко випустити з уваги історію відносин між силами безпеки і російською державою, а також особливий фундамент, на якому ґрунтується влада Путіна. Хоча останні події і заслуговують на увагу, вони зовсім не свідчать про швидку руйнацію наявного порядку. Навіть на тлі нинішньої напруженості ймовірність того, що провідні представники силової чи військової еліти можуть виступити проти Путіна, залишається незначною. Варто розібратися, чому це так і що має статися для зміни ситуації.

Мілітаризація замість мобілізації

Щоб зрозуміти, чому "силовики" навряд чи виступлять проти Путіна, необхідно спочатку розібратися в історії відносин між військовими та державою. Історично склалося так, що російська армія ніколи не була особливою загрозою для правителів країни. На відміну від інших сильно мілітаризованих суспільств, у Росії було дуже мало успішних військових переворотів чи спроб їх провести.

Востаннє російська армія розпочала відкрите повстання у 1825 році, коли декабристи спробували повалити царя Миколу I; повстання зазнало краху, а більшість лідерів перевороту вбиті чи заслані.

До того ж російські військові не створили альтернативних центрів влади, як, наприклад, єгипетські "Вільні офіцери", які повалили короля Фарука у 1952 році. Це не означає, що вони не намагалися: групи ветеранів війни намагалися здобути політичну владу кілька разів після розпаду Радянського Союзу, але щоразу зазнавали невдачі.

У 1990-х роках, до приходу Путіна до влади, російський уряд був слабким, і Кремль був змушений балансувати між конкурурентними групами. Іноді це призводило до спроб військових досягти впливу або навіть скинути уряд.

У жовтні 1993 року група колишніх радянських ветеранів, які називали себе "Союз офіцерів", взяла участь в ультраконсервативному перевороті, але її заарештували на початку повстання. Через чотири роки російський бойовий генерал Лев Рохлін залишив армію і створив власну політичну партію під назвою "Рух на підтримку армії", мета якої захоплення Кремля. Партія швидко завоювала популярність, але потім, у 1998 році, дружина Рохліна застрелила його під час сімейної сварки на дачі. Це вбивство породило безліч конспірологічних теорій, але зрозуміло одне: рух Рохліна не пережив його смерті.

У ті роки силовики, армійські генерали та офіцери іноді кидали свої сили на підтримку впливових регіональних лідерів (включаючи мера Москви) на противагу президентові. Але Путін систематично усував такі загрози.

У Росії більше не залишилося значних опозиційних сил. Політичні опоненти Путіна або усунуті фізично (як Борис Нємцов, убитий біля Кремля у 2015 році), або кинуті до в'язниці (як Олексій Навальний, який перебуває за ґратами від січня 2021 року і нещодавно отримав новий термін — дев'ять років колонії суворого режиму), або примусово відправлені у вигнання (як майже всі прихильники Навального та безліч колишніх членів уряду, зокрема колишній заступник міністра енергетики Володимир Мілов, колишній заступник міністра фінансів Сергій Алексашенко та навіть колишній міністр закордонних справ Росії Андрій Козирев).

У тих поодиноких випадках, коли військові кидали виклик Путіну, їхні зусилля припиняли у момент зародження.

Наприклад, у 2005 році Володимир Квачков, відставний полковник військової розвідки, спробував убити Анатолія Чубайса — економіста та ідейного натхненника спірної російської програми приватизації 1990-х років. На початку 2000-х років Чубайс залишався близьким до Путіна і, як і раніше, користувався його підтримкою. Група Квачкова підірвала біля дороги бомбу і обстріляла машину Чубайса з автомата, але замах не вдався, і Квачков сів у в'язницю.

Вийшовши на волю, Квачков безуспішно спробував повернутися в політику і пізніше його знову заарештували ФСБ. Його популярність обмежувалася літніми пенсіонерами-червоноармійцями, які вірили, що Радянський Союз зруйновано внаслідок єврейської змови. Всі інші вважали його людиною, яка заплямувала честь мундира. Як сказав нам тоді офіцер спецназу, який чув один із виступів Квачкова: "Чому ми повинні підтримувати його як політика, якщо він провалив напад із засідки, який мав відпрацювати до досконалості ще в Афганістані?"

Погляд з-за спини

Крім систематичного знищення Путіним опозиційних сил, існує глибша структурна причина нездатності військових кинути виклик Кремлю. В радянські роки армія перебувала під пильним оком таємної поліції. Вже в 1918 році, менш ніж через рік після більшовицької революції, ЧК, попередниця КДБ, сформувала підрозділ для боротьби з інакодумством у лавах Червоної армії. Ця пильність зберігалася і за Сталіна, і за його наступників, які тримали армію під жорстким контролем: у кожній військовій дивізії створено осередки Комуністичної партії, а КДБ організував військову контррозвідку для шпигунства за армією. Коли Радянський Союз розпався, наступницею КДБ стала ФСБ, причому нова служба займала ту саму штаб-квартиру на Луб'янці і дотримувалася фактично тих же методів.

Після приходу до влади Путін активно розширював повноваження служби безпеки, надавши ФСБ повну свободу дій для відстеження інакодумства в армії. На початку 2000 року, коли ще був виконувачем обов'язків президента, Путін затвердив серію нормативних актів, які розширили участь ФСБ у військовій контррозвідці.

Як говорив закон, ФСБ була уповноважена розслідувати діяльність будь-яких "незаконних збройних формувань, злочинних груп, а також окремих осіб та громадських об'єднань", які можуть прагнути до "насильницької зміни політичної системи Російської Федерації, насильницького захоплення або насильницького утримання влади". У 2004 році підрозділ військової контррозвідки ФСБ підвищили в ранг повноцінного департаменту служби безпеки. Незабаром він став найбільшим підрозділом ФСБ із численними агентами в російській армії.

Завдяки цим повноваженням агенти ФСБ повсюдно присутні в російських збройних силах. Існують правила, що визначають, скільки агентів ФСБ мають приписати до кожної військової частини та кожного військового об'єкта. Наприклад, згідно з політикою ФСБ, невелика авіабаза Національної гвардії в Єрмоліно Калузької області, на якій базується всього шість літаків і з десяток вертольотів, повинна перебувати під наглядом місцевого начальника ФСБ, а також понад 20 завербованих агентів та 16 конфіденційних контактів серед персоналу.

Офіційна роль ФСБ у війні з Україною — стежити за тим, щоб російські війська не зазнавали саботажу чи нападу з тилу. Агенти ФСБ також відповідають за встановлення політичного контролю над окупованими територіями, включаючи міста та райони, що перейшли під контроль Росії. Але вони стежать і за самими військами.

Завдяки такому безперервному спостереженню російська армія ніколи не породжувала на світ офіцерів, здатних очолити ефективне повстання.

А що самі співробітники ФСБ?

Вірні слуги Путіна

Якщо хтось очікує, що співробітники спецслужб повстануть проти Путіна, такій людині варто звернути увагу на мізерний відсоток інакодумців у ФСБ. Російські спецслужби завжди були схильні до корупції, але не особливо вправні у створенні ефективних баз підтримки та плетіння змов. З структури ФСБ, деякі співробітники, зазвичай, лояльні до свого звання і посади, а не до конкретних старших офіцерів; якщо генерал ФСБ втрачає роботу, він не може розраховувати на відданість своїх колишніх підлеглих.

Співробітники ФСБ також чудово розуміють, що путінські репресії загрожують їм так само, як і всім іншим. Наразі десятки співробітників ФСБ перебувають у в'язниці за звинуваченнями в корупції та державній зраді (часто пов'язаної з можливим шпигунством на користь США). Іноді ці звинувачення реальні, але нерідко виявляється, що є й інші мотиви, що визначають, кого саме звинуватити.

Найчастіше обвинувачених заарештовують співробітники власної служби внутрішньої безпеки ФСБ. Внаслідок такої практики у ФСБ давно виникла культура недовіри: офіцери середньої ланки не довіряють генералам, а генерали — своїм підлеглим. Ветерани досі згадують, що путч 1991 року, який очолював голова КДБ Володимир Крючков, провалився тому, що рядові співробітники воліли стояти осторонь і чекати, а не брати участь у змові.

Нинішнє покоління офіцерів ФСБ — чоловіки віком 30-40 років — не пам'ятають жодного президента, окрім Путіна, та будують свою кар'єру під керівництвом одного директора Олександра Бортникова, який очолює відомство з 2007 року. Вони разюче відрізняються від попереднього покоління, яке працювало в 1990-і роки, коли рядовим співробітникам ФСБ доводилося постійно лавірувати між різними політичними угрупованнями, що борються за владу.

У наші дні співробітники ФСБ служать лише президенту, виконуючи його накази. Їхнє головне завдання — безжально усувати будь-які потенційні джерела опозиції чи інакомислення; чисто, просто та без зайвих питань. Їхній високий статус у суспільстві, зазвичай, робить їх ще відданішими режиму.

Межі лояльності

Хоча Путін вже давно користується непорушною підтримкою своїх військових та служб безпеки, війна в Україні показує, що ця відданість може мати певну межу. Все помітніша напруженість у відносинах між ним і високопоставленими представниками еліти служби безпеки свідчить, що Путін відчуває безпрецедентну параною щодо можливих загроз його правлінню.

З іншого боку, такі розбіжності можуть свідчити про невдоволення путінським курсом принаймні серед деяких членів його оточення. А оскільки улюблений Путіним спосіб розв'язання проблем, зокрема помилкових розвідданих та незадовільних результатів війни в Україні, полягає в тому, щоб звинувачувати силовиків, вони не палають бажанням давати йому точну картину того, що відбувається. Ніхто із силовиків не хоче підставлятися.

Не маючи політичного досвіду та широкої бази підтримки, силовики — як співробітники спецслужб, так і військові — не здатні самостійно підготувати та очолити державний переворот. Навряд чи щось зміниться навіть тоді, коли народні настрої в Росії різко обернуться проти Путіна.

Але силовики йдуть до кінця заради власних інтересів. Є принаймні один варіант, який може змусити їх зректися: якщо економічні проблеми в Росії досягнуть такого ступеня, що губернатори регіонів почнуть розходитися з Путіним, і зруйнується економічний порядок, який підтримував путінську силову структуру протягом більш як двадцяти років.

Тоді силовики можуть дійти висновку, що Кремль втрачає контроль над країною і що їхнє власне майбутнє тепер під загрозою. Тоді вони можуть відійти вбік і дозволити неминучому відбутися — або навіть допомогти.

Про авторів

Андрій Солдатов — журналіст-розслідувач, співзасновник та редактор сайту Agentura.ru, який слідкує за діяльністю російських спецслужб.

Ірина Бороган — журналістка-розслідувачка, співзасновнця та заступниця редактора сайту Agentura.ru.

У співавторстві написали книгу "The Compatriots: The Brutal and Chaotic History of Russia's Exiles, Émigrés, and Agents Abroad".